Василь Стус помер у тюремному карцері табору особливого режиму ВС-389/36 (Росія). Це сталося 31 рік тому — 4 вересня 1985 року. Віктор Володимирович Медведчук виступав захисником у процесі над поетом і дисидентом. До цього ще ніхто не оцінював його адвокатську роботу з професійної точки зору, зокрема у розрізі дотримання правил адвокатської етики.
Після смерті Стуса Віктора Медведчук очолив адміністрацію президента Леоніда Кучми, згодом він став кумом президента Російської Федерації Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину, а в даний час представляє Україну в Мінському переговорному процесі, адвокати вивчили архіви справи й готові поділитися своїми висновками.
Ми детально ознайомилися з архівною кримінальною справою №5 Слідчого відділу Комітету державної безпеки УРСР за обвинуваченням Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР («Антирадянська діяльність і пропаганда»), а також із законодавством, що регулювало адвокатську діяльність того часу та спеціальною й науковою літературою того часу.
Кримінальна справа відносно Стуса була порушена 13 травня 1980 року, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було застосовано 15 травня 1980 року. Поета звинуватили в тому, що він вчинив дії з виготовлення, зберігання і розповсюдження «з метою підриву та ослаблення радянської влади ворожої літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад», чим начебто скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 2 КК УРСР, як особа, раніше судима за особливо небезпечний державний злочин (обвинувальний акт складений 10 вересня 1980 року та затверджений заступником прокурора Української РСР 12 вересня 1980 року).
Стусу інкримінували в тому числі написання листів Андрію Сахарову, Петру Григоренку, Левку Лук’яненку, Анні-Галі Горбач з Німеччини, члену
«Міжнародної Амністії» Кристині Бремер, лист до Президії Спілки письменників України, віршів «Безпашпортний закріпачений …..», «Існує тільки дві форми ….», «Ось Вам сонце, сказав чоловік з кокардою», «Колеса глухо стукотять ….» та ще багато чого.
Адвокат Медведчук В.В. вступив у справу на підставі ордеру №058310 від 24 вересня 1980 року, виданого Шевченківською юридичною консультацією Київської міської колегії адвокатів.
Після вступу у справу, 24 вересня 1980 року, адвокат Медведчук написав заяву про надання дозволу на побачення в СІЗО КДБ УРСР з підсудним Стусом «для согласования вопросов, касающихся его защиты в суде».
Про що саме вони розмовляли та як погоджували позицію — невідомо, ця інформація захищена адвокатською таємницею, і навряд чи ми колись про це дізнаємося.
Хоча друг Стуса дисидент Євген Сверстюк пригадував: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».
Подібні спогади і в дружини Стуса — Валентини Попелюх.
Цікаво, що Медведчук навіть не ознайомлювався з кримінальною справою та не подавав такого клопотання — на цій стадії справу вивчала інший адвокат — Людмила Петрівна Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася брати дальшу участь у процесі (аркуш справи 179, том 6).
За збігом обставин перш ніж захищати Стуса Людмила Коритченко була адвокатом у справі іншого політв’язня — дисидента Юрія Бадзя — засудженого за антирадянську пропаганду на 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Юрій Бадзьо розповідає Громадському руху ЧЕСНО, що в суді не було змагальності, а суть захисту тоді зводилася не до заперечення обвинувачення, а до пом’якшення вироку.
«Влада запропонувала свого адвоката і я не робив з того проблеми… Захищали нас за одною логікою: знайти у нашій поведінці позитивне і це протиставити уже звинуваченню і самій ідеї злочину. Розумієте, всі ці процеси були позбавлені змагальності з владою, з прокуратурою і прокурорами. Ішлося якось про витлумачення ситуації адвокатом так, щоби пом’якшити вирок. До того ж адвокат — це єдиний зв’язок із родиною. Я був з адвокатом Людмилою Петрівною в добрих стосунках, моя дружина Світлана Кириченко — теж. То я не маю ніяких претензій до Людмили Коритченко. Вона приходила до мене, ми говорили, вона частувала мене шоколадкою, напевне, від дружини. Все було так по-людськи»
Окремо варто зупинитись на ставленні Василя Стуса до адвокатури та захисника. Так, 3 вересня 1980 року обвинувачений звернувся із заявою, в якій прохав надати можливість ознайомлюватися зі справою за допомогою «міжнародного адвоката» залученого за допомогою організації «Міжнародна амністія» чи «Пен-клуб», зазначаючи що «Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній (на судах офіційні адвокати СРСР виконують функцію другого прокурора). А другий прокурор мені не потрібен» (аркуш справи 168, том 6). Як і варто було очікувати, старший слідчий майор Селюк відмовив в наданні незалежного адвоката Стусу.
ПРОЦЕС: Стус наполягає — ні в чому не завинив. Адвокат визнав провину підзахисного.
О 10 ранку 29 вересня 1980 року розпочався судовий розгляд справи в Київському міському суді на вулиці Володимирській.
Процес відбувався в закритому режимі, на засідання не допустили навіть дружину Стуса Валентину Попелюх. Цікаво відстежити лінію поведінки адвоката Медведчука на різних етапах процесу.
По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Він заявив відвід всьому складу суду, розпочавши його словами «Любий склад суду….» Стус посилався на те, що радянський суд за визначенням не може розглянути його справу об’єктивно.
Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі —
«представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.
Стус вимагав відкритого та гласного розгляду його справи: «Я вимагаю, щоб у судове засідання мали доступ представники зарубіжної і радянської преси, а також ті особи, які хочуть бути присутніми у судовому засіданні».
Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція адвоката Медведчука?
Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».
А суд, звісно, не задовольнив відвід (аркуші справи 259-260, том 6), і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.
Стус, вочевидь, розуміючи, що адвокат Медведчук його захищати не буде, заявив: «Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації».
Прокурор попросив відхилити клопотання Стуса щодо залучення адвоката з міжнародної правової організації, мотивуючи це тим, що така участь не передбачена радянським законодавством. На думку прокурора, участь Медведчука в процесі обов’язкова, бо «підсудний… не має юридичної освіти і свої інтереси сам не зможе в повній мірі захистити». І Медведчук з прокурором погоджується, відмовляючи Стусові в праві на захист міжнародними правниками, а щодо участі в процесі своєї кандидатури покладається на розсуд суду: «В першій частині я згоден з прокурором. А що стосується моєї участі у судовому засіданні — це право підсудного і я покладаюсь на розсуд суду».
Після роз’яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою» (аркуш справи 264 том 6).
Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів: «В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю».
Вважаємо цю позицію, висловлену підсудним Стусом з самого початку судового розгляду, принциповою та дуже важливою. Виходячи саме з неї, захисник мав би будувати свою стратегію захисту. Але адвокат, як ми переконаємося, обирає інший шлях.
Надалі Стус відмовляється давати покази, він обрав тактику мовчання та ігнорування, доки суд починає досліджувати матеріали справи – листи поета, його вірші, висновки експертизи, а також проводить допит свідків. І тут роль адвоката також є цікавою.
Зокрема, один зі свідків обвинувачення — Сірик Микола Іванович — стверджував, що начебто зустрічався з поетом у штрафному ізоляторі, коли той відбував попередній строк.
«Я пришол к выводу что Стус откровенный враг Советской власти…», — заявив свідок обвинувачення Сірик, стверджуючи, що Стус йому говорив, «что украинцы хотят выйти из «оккупации» России. Стус предлагал вести против Советской власти террористические акты», «он призывал меня вести против Советской власти агитацию и пропаганду аж до террора, что все средства против Советской власти хороши».
Ці репліки викликали у Василя Стуса відверте обурення: «Сірика я не знаю, це провокатор. Я з ним не знайомий, я з ним ніколи й словом не обмовився».
Медведчук тим часом мовчить. Він не поставить цьому свідку жодного запитання. Зате при допиті відомої представниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, яка, звісно, дала позитивну характеристику Стусу, він запитає про те, як свідок може охарактеризувати політичні погляди Стуса, а також про вірші поета, які мають антирадянську спрямованість (аркуш справи 300 том 6).
Цікава відповідь свідка Михайлини Коцюбинської на питання Стуса: «Мені відомо, що порушення таємниці листування карається законом. Кристина Бремер, член соціалістичної партії ФРН, до українського націоналізму не має ніякого відношення. Мені не відомо, що 08 серпня 1980 року в КДБ до Стуса застосовували фізичні тортури, але якщо про це говорить Стус — то це правда».
Ще більш яскравий та цікавий виступ свідка Кириченко Світлани Тихонівни: «Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних».
Головуючий одразу почав попереджати свідка про відповідальність за відмову давати покази за ст. 179 Кримінального кодексу УРСР, але і це не злякало свідка, вона відповіла: «Ніяких свідчень в цьому суді я давати не буду».
Прокурор почав вимагати у суду порушити кримінальну справу відносно свідка, а захисник Медведчук знову заявив «Я покладаюсь на рішення суду» (аркуш справи 302 том 6).
Суд пішов в нарадчу кімнату та згодом оголосив ухвалу, якою порушив кримінальну справу відносно Кириченко С.Т. за ст. 179 КК УРСР (аркуш справи 261-262 том 6).
Можна лише захоплюватися мужністю Світлани Тихонівни, яка вистояла проти тиску репресивної радянської системи та не зрадила Стуса, отримавши 3 місяці виправних робіт та постійне переслідування.
Інший свідок Андрієвська Валерія Вікторівна, 1938 року народження, також дала позитивні покази відносно Василя Стуса та вказала, що: «Стус обдарована людина. В листі, якому писав Стус своїм друзям у м. Києві в тому числі і мені, немає ніяких антирадянських проявів».
Зрештою суд перейшов до стадії дебатів. Після виступу на стадії дебатів прокурора Армасова, який попросив для «особливо небезпечного рецедивіста» 10 років позбавлення волі та 5 років заслання (аркуш справи 306-307 том 6), — кульмінація процесу: слово надається захиснику Медведчуку.
Його промову в дебатах (напрочуд небагатослівну) варто зацитувати повністю (аркуш справи 307-308 том 6):
«Товариші судді!
Предметом судового розгляду, ось вже на протязі трьох днів являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 2 КК України та ч 2 ст. 70 КК РРФСР. Кваліфікацію його дій я вважаю вірною.
Але при винесенні вироку я прошу урахувати всі обставини, які характеризують особу підсудного, його відношення до праці, фізичний стан та стан здоров’я, всі ці обставини заслуговують уваги і потребують ретельного вивчення з Вашої сторони.
Це пов’язано не тільки з вимогою закону але й з тим, що тільки враховуючи їх при обранні міри покарання Ваш вирок, винесений в нарадчій кімнаті, буде обґрунтований та справедливий».
Цікаво, що ж говорив Василь Стус в своєму останньому слові.
Але раптово виявляється, що можливості виголосити останнє слово суд Стусові так і не надав.
У розписці, складеній дисидентом після ознайомлення з вироком (аркуш справи 366-367 том 6) читаємо:
«До протоколу вважаю за необхідне внести такі уточнення:
– Я вимагав розглянути в судовому засіданні головне питання — злочин скоєний КГБ УРСР перед Українським народом, його культурою, я вимагав судити КГБ УРСР як терористичну організацію;
– Я вимагав оголосити та надати мені для користування Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН, матеріали Хельсінкських домовленостей — і суд, і протокол обійшли ці вимоги;
– Суд ухилився від розгляду питання про застосування до мене фізичних тортур в СІЗО КГБ 07.08.1980, а в протоколі не зазначив ні про мої вимоги судити винних у розправі, ні про саму наявність таких заяв — вимог;
– Мені не дали виголосити своєї звинувачувальної промови т. зв. останнього слова, суддя заборонив мені говорити».
Отже, відповідно до заяви Стуса, йому не дали можливості виголосити останнє слово — хоча в протоколі вказано, начебто Стус в останньому слові заявив (аркуш справи 308 том 6):
«Я не визнавав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць,
Ісуса Христа від диявола!».
Оголошення вироку відбулося наступного дня — 02 жовтня 1980 року.
Стус вирішив вирок не оскаржувати — він не мав віри в радянські суди.
А також розумів, що цей вирок для нього фактично є смертним — адже він не витримає чергового багаторічного перебування в таборах (аркуш справи 365 том 6).
Медведчук кілька разів публічно коментував свою позицію під час того судового процесу. Так, у 2012 році Віктор Медведчук прокоментував свою захисну діяльність: “У ті часи була стаття, яка передбачала за такі дії кримінальну відповідальність. Він [Стус] був засуджений за цією статтею” (Видання «Українська правда» від 04 квітня 2012 з посиланням на відеоблог).
У цьому відеоблозі адвокат підтверджує факт того, що він визнав у судовому процесі вину свого підзахисного. Більше того, Медведчук послався на те, що начебто сам Василь Стус в судовому засіданні заявив, що він «всегда выступал и будет выступать против советского строя и советской власти».
Однак, при детальному вивченні протоколу судового засідання такої заяви ми в документі не побачили. Жодної згадки про таку позицію Василя Стуса немає в матеріалах справи.
Окрім того, адвокат Медведчук стверджує, що вирок по Стусу був скасований на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року у зв’язку зі скасуванням ст. 62 КК УРСР. Але насправді ця стаття була виключена з Кримінального кодексу лише Законом України від 17.06.1992 року. Та й матеріали справи свідчать про зовсім інше.
А саме: ще 18 липня 1990 року прокурором УРСР Потебеньком М.О. було внесено протест з посиланням на те, що в діях Василя Стуса взагалі не було складу злочину — оскільки він «публічних закликів до насильницьких дій з метою підриву та ослаблення Радянської влади не висловлював» (аркуш справи 372 – 388 том 6).
2 серпня 1990 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула протест Прокурора УРСР та вирішила протест задовольнити, вирок скасувати, а справу закрити у зв’язку з відсутністю складу злочину (аркуш справи 389 – 396 том 6).
Мотиви, з яких Верховний Суд УРСР скасував вирок були такими:
«… публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав. Допустимими методами Стус боровся за становлення демократичних засад в суспільстві, проти окремих порушень, допущених в той період».
Отже, Верховний Суд УРСР ще в 1990 році (у період чинності відповідної статті Кримінального кодексу і майже рік до прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій) прямо підтвердив позицію, яку займав Стус у суді. Той факт, що Стуса виправдав ще радянський суд (!) за чинного радянського законодавства (!!) безперечно підтверджує, що в адвоката були всі правові підстави заперечувати та не визнавати вину Стуса в Київському міському суді. Ось вам і «на розгляд суду»…
Саме тому виникає питання: чи належним чином захищав адвокат Медведчук свого підзахисного?
Для того, щоб розібратися з цим питанням, звернемося до законодавства та спеціалізованої літератури того часу.
Відповідно до ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року:
По-перше, «Защитник обязан использовать все указанные в законе средства и способы защиты в целях выяснения обстоятельств, оправдывающих обвиняемого или смягчающих его ответственность, и оказывать обвиняемому необходимую юридическую помощь.
С момента допущения к участию в деле защитник вправе: иметь свидание с обвиняемым; знакомиться со всеми материалами дела и выписывать из него необходимые сведения; представлять доказательства; заявлять ходатайства; участвовать в судебном разбирательстве; заявлять отводы; приносить жалобы на действия и решения следователя, прокурора и суда. Кроме того, с разрешения следователя защитник может присутствовать при допросах обвиняемого и при производстве иных следственных действий, выполняемых по ходатайствам обвиняемого или его защитника».
І тут виникає питання: чи виконав адвокат Медведчук свій встановлений законом обов’язок — використав всі засоби та способи з метою з’ясування обставин справи, що виправдовуть обвинувачуваного?!
Матеріали справи свідчать, що адвокат Медведчук не заявив жодного протесту чи клопотання, не ознайомлювався з матеріалами справи, не подав жодної скарги, пояснення, доказу тощо!
Це можна було б назвати бездіяльністю, але адвокат може заперечити, що він сам самостійно визначає стратегію захисту. А от як бути із визнанням адвокатом вини клієнта, коли той її заперечує? Чи має (мав) на це право захисник?
Чинний наразі Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» прямо забороняє адвокату займати у справі позицію всупереч волі клієнта (п. 3 ч. 2 ст. 21), але можливо в радянський час були інші правила та заборони у адвокатів?
Виявляється, що ні. Загальна спрямованість діяльності адвоката виключає можливість визнання вини клієнта. Відповідно до ст. 7 Закону Союзу Радянських соціалістичних республік «Про адвокатуру в СРСР» від 30.11.1979 року – «адвокат зобов’язаний у своїй діяльності точно й неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби й способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою».
З цього приводу писали в тому числі і радянські класики юридичної науки. Наприклад, Строговіч М.С. (Курс советского уголовного процесса, т. 1, с. 247-248): «Если обвиняемый не признал себя виновным, отрицает предъявленное обвинение, то адвокат ни при каких условиях не может занять иную позицию в деле, он обязан доказывать невиновность своего подзащитного».
Також в юридичній літературі того часу зазначали: «Признание адвокатом виновности подсудимого при отрицании последним своей вины следует рассматривать как нарушение профессионального долга, завуалированную форму отказа от защиты, а следовательно, грубое нарушение права на защиту» (Гинбург Г.А., Поляк А.Г., Самсонов В.А. — «Советский адвокат» М., Юридическая литература, 1968, с. 8).
При цьому деякі автори у своїх професійних публікаціях вказували, що якщо вина клієнта доведена, і немає найменших сумнівів щодо доведеності його вини, адвокат має право після отримання згоди клієнта визнати його вину, а якщо клієнт не надає таку згоду, адвокат зобов’язаний відмовитись від справи, якщо він не згодний з позицією обвинувачуваного (Петрухин И. Доказательства невиновности и позиция адвоката в суде. — «Советская юстиция», 1972, № 10).
Згаданий Строговіч М.С. (Курс совесткого уголовного процеса, т. 1, с. 247-248), до речі, по суті, описав ситуацію, що склалась у справі Стуса, тільки от позиція адвоката тут мала би бути інакшою: «Если подсудимый отрицает свою виновность, а защитник утверждает, что подсудимый виновен, но заслуживает снисхождения, это значит, что защитник оспаривает оправдательные доказательство, представленное обвиняемым…., а это есть обвинительная деятельность, а не защитная».
Підсумовуючи, ми доходимо двох основних висновків:
В.Медведчук, будучи адвокатом та захищаючи В.Стуса, не використав всі засоби та способи з метою з’ясування обставин справи, на виправдання обвинувачуваного, та не надав останньому належної юридичної допомоги, чим порушив вимоги ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року (чинного на момент розгляду справи нормативного акта).
Визнаючи в суді вину свого підзахисного Стуса (при запереченні вини самим підзахисним), адвокат Медведчук порушив свій професійний обов’язок, фактично відмовився від захисту Стуса, чим грубо порушив право останнього на захист у суді.
Зрештою, такі дії адвоката Медведчука створили ґрунт та сприяли прийняттю неправомірного судового рішення (що згодом було підтверджено судом вищої інстанції), виконання якого за реалій радянської репресивної системи, на жаль, призвело до смерті Василя Семеновича Стуса.
Ми — Українська адвокатура, що історично та за багатьма ознаками є спадкоємницею радянської адвокатури, яка породила адвоката Медведчука, повинні вибачитися перед громадянами України — країни, яка зараз, як і в минулому столітті, бореться за свою незалежність.
Вибачитися за продажність, непрофесійність, колаборацію представників професії з імперським антиукраїнським режимом.
Адвокатура в Україні зараз переживає складні часи. Складні часи переживає і українське суспільство.
Багато адвокатів, які у період Майдану віддано захищали права затриманих громадян і хоробро, ризикуючи життям, боролися з репресивною машиною, зараз представляють інтереси суддів, які підозрюються у вчиненні злочинів — винесенні неправосудних рішень, через що було заподіяно в т.ч. смерть, втрату здоров’я, порушено гідність людей, щодо яких вони проголосили неправосудні рішення.
Проте суть адвокатського покликання — захищати права підзахисного. Адвокати виконують свою роботу. Професійно. Достойно. І ніхто, як нам відомо, не визнає вину своїх підзахисних. Навіть в таких непростих, а подеколи — очевидних, справах.
Коли знайомишся з матеріалами справи КДБ УРСР проти Стуса, розумієш, які були настрої у суспільстві. Це прекрасно розуміють ті, хто працював та жив у часи Союзу. Не було і не могло бути масового протистояння суспільства проти влади. Цінність свободи слова та право на власну думку, право на розвиток нації десятиліттями випалювалися радянською (московською) владою — війною, репресіями, Голодомором.
Дуже небагато було тих, хто міг протистояти словом, ще менше було тих, хто діяв. Проте від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов’язком було робити свою роботу — якісно, професійно, згідно з вимогами чинного законодавства. Вже це — як підтвердив згодом суд вищої інстанції — могло б призвести до виправдання Василя Стуса, або ж хоча б до призначення йому більш м’якого покарання. На вагах було життя людини. На жаль, адвокат зі своїм обов’язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став посібником сторони обвинувачення, діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики.
Відновлення історичної справедливості, встановлення істини, визнання прорахунків є запорукою розвитку адвокатури в Україні.
Закликаємо українську адвокатуру, як особисто кожного адвоката так і в особі представницьких органів адвокатури, зокрема Національну асоціацію адвокатів України, публічно визнати порушення адвокатом Віктором Медведчуком прав його клієнта Василя Стуса на захист.
Слава Україні!
Василь Стус: «Як добре, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражданням і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь».